The Хер, або Чому Венера носить хутра
Найочікуванішою театральною подією в Чернівцях, безумовно, є традиційний фестиваль комедії «Золоті оплески Буковини». І не менш традиційно серед найочікуваніших гостей – Львівський театр імені Марії Заньковецької. Цьогоріч інтерес до львів’ян був у буквальному сенсі «підігрітий» ще й заявленою виставою. «Венера в хутрах» Леопольда фон Захер-Мазоха – це вам не абищо.
Відповідальність на плечі заньківчан лягала чималенька: і реноме підтримати, і надзвичайно складний, не призначений для театру текст адаптувати, ну і, зрештою, не розчарувати любителів того, чому Мазох мимоволі дав своє ім’я. Тож не дивно, що лейтмотивом післявиставних кулуарних і офіційних форумно-канапних бесід було саме «розчарування». Але про все по порядку.
Почалося все із симпатичного курйозу. Ведучий обмовився й перетворив Захера на Зехера. Проте більше розчарування чекало на тих, для кого що Захер, що Зехер, в хутрах Венера чи без. А таких, зізнаймося, також було немало. Останні з подивом відкрили, що комедією тут і не пахне (а фестиваль-то комедійний!). Обманутими в очікуваннях виявилися й ті, хто прийшов у театр дивитися традиційну драму (так-так, повірте мені, є в нас час ще й такі). Ці звично асоціюють драму з дією (дарма, що світова драматургія, починаючи з Ібсена, як мінімум, позбулася подібних стереотипів), обізнаніші з текстом узагалі сподівалися на «екшн». Хоча в даному випадку вся дія розгорталася у внутрішньому вимірі, як і личить драмі ідей. Певний психологічний дискомфорт формувався навіть на рівні кількості: ми прийшли на вас повною залою, а ви, Великий Львівський Театр, привезли лише чотирьох акторів.
Та, нарешті, до вистави. Звичайно, я не беруся стверджувати, що вона була ідеальною. Далеко ні. По-перше, актори говорили занадто тихо (особливо спочатку), по-друге, відчувалася якась манірність, штучність у їхній грі (знову ж таки – на початку), по-третє, місцями проглядали шви, ота недобра скроєність п’єси. Гляньте хоча б фотозвіт пристрасної сцени між Вандою та її коханцем-греком. На одному з кадрів цей нестримний шаленець цнотливо прикриває об’єкт своєї жаги. Я хоч і не Станіславський, проте «не вірю».
Відповіді на ці та інші питання всі бажаючі могли отримати під час обговорення «на канапі». Акторам несправедливо довелося боронитися від закидів, що вони, м’яко кажучи, не зовсім вклалися у формат і концепцію фестивалю. Проте вся вина тут лежить на тих, хто їх сюди відправив, і тих, хто їх тут прийняв. Це пояснило манірність і штучність (актори з усіх сил намагалися привнести у виставу щось комедійне, в даному випадку – «припасувати корові сідло» чи, точніше, – «заставити коня давати молоко»). Далі виявилося, що вистава призначена для камерного театру (от вам і проблеми з голосом та початковий «мандраж» перед великою сценою). До речі, «канапа» не тільки відповідала, а поставила ще одне принципове класично-драматичне питання «А судді хто?». Журі принципово відмовчувалося, що, напевне, мало прочитуватися як найвищий прояв засудження і зневаги. Чи вони гадали, що глядачі й самі розіб’ють вщент цих «пихатих» львів’ян із їхнім «безпідставним ґонором»?
Оскільки професіонали мовчали, то кожен вільний думати, що хоче. Навіть якби вони й говорили, то це не завадило б мені вигукнути тут «Браво!». Браво львів’яни! Браво Мазох!
5 коментарів
Щодо рівня комедійності, то чого очікувати від цього твору? Це однозначно не комедія, і намагання перетворити його у таку призведе максимум до фарсу. Водночас, гра акторів не дозволяла сумувати, а тим паче, нудьгувати.
Єдиний недолік — помітна «штучність гри». Але це зауваження не лише до львів«ян. Моїм серцем цілком і повністю володіє театр-студія „Голос“, після них я всім готова кричати „Не вірю!“
о-о-о, я й забула про цю… родзинку… особисто мені саме ці «звабливі танцювальні рухи» не давали розслабитись… і ду-у-уже подразнювали мій інтелект… і нервову систему…
не варто Венері танцювати… не варто…