Панове, мені здається, що ви трохи зійшли на манівці. Тут годилося би говорити про виставу. А вона була справді фантастичною. Після неї уявити Швейка не-Бенюка просто неможливо. А перевтілення Хостікоєва? Що вони витворяли на сцені! Хотів написати ще щось, але таке, справді, жодними слова не описати.
«Так у світі повелося...». Журналісти існують для того, щоби брати інтерв'ю, а письменники — їх давати. Якщо для перших це робота, то для других — не зовсім. Письменник має писати, коментування — справа критиків. Зрештою, різноманітні турне і презентації теж не є обов'язковою частиною роботи письменників. Якщо ти приймаєш другу частину позаписьменницької діяльності, то, логічно, чому маєш відмовлятися від першої? Це якщо логічно. Проте насправді, звичайно, роби, що хочеш. Маєш на те повне право. Та мені все ж імпонує послідовність. Як у Селінджера. Сказав, що не буде більше нічого публікувати і давати інтерв'ю, так до смерті й не порушував слова. А тут? «Я не даю интервью для прессы». Особливо для регіональної, бо столичної преси це не зовсім стосується.
Зрештою, ну його. Не хоче — і не треба. Тепер до нашого менталітету. До провінційного, регіонального менталітету. По-перше,інтерв'ю для того й існують, аби дізнатися про людину щось таке, чого не можна вичитати з Вікіпедії чи прогуглити. По-друге, навіщо взагалі щось робити, якщо існують об'ємні центрові видання?
Після такого питання ми ще хочемо, щоб нас сприймали серйозно?
Ви що Америку всі для себе відкрили? Хіба ніхто не чув про Харківський правопис (скрипниківку)? Як відомо, українська мова неодноразово зазнавала утисків і, як наслідок, примусових змін. Те, що маємо зараз — це не наслідок природного розвитку мови. Але маємо те, що маємо. Точніше, не маємо навіть цього, бо для чималої частини України навіть ця українська мова виглядає дивною і чужою, не кажучи вже про якісь зміни до неї. Проте, якщо бути принциповим, то за логікою етеру/ефіру ми мали би змінити математику на мафематику, до прикладу. Чомусь ніхто не дивується вживанню забороненої колись літери "ґ" (до речі, повернутої саме за скрипниківкою). «Навіщо морочити людей, які й теперішню українську заледве знають?», — запитаєте ви. Мені здається, що Азарову та його однодумцям, що ефір, що етер (як і українська мова загалом) — речі принципово маргінесні.
Тішить, що цими днями хтось говорить про вибір не у зв'язку з Виборами. Не завжди ми усвідомлюємо, що перебуваємо в ситуації постійного вибору. Тільки вибираємо не когось, а себе (уклін Сартрові:)
Не зовсім «демонструє інший бік життя Целана». Він просто демонструє життя Целана. Адже сюжетно вистава побудована саме знакових моментах життя письменника, які вдало доповнюються, ілюструються його ж текстами.
Зрештою, ну його. Не хоче — і не треба. Тепер до нашого менталітету. До провінційного, регіонального менталітету. По-перше,інтерв'ю для того й існують, аби дізнатися про людину щось таке, чого не можна вичитати з Вікіпедії чи прогуглити. По-друге, навіщо взагалі щось робити, якщо існують об'ємні центрові видання?
Після такого питання ми ще хочемо, щоб нас сприймали серйозно?